Дніпро зі смаком обговорює пропозицію глави адміністрації мікроскопічного російського містечка Кременки, Калузької області, яке запропонувало міському голові Борису Філатову придбати по бартеру пам’ятники, демонтовані в Дніпрі видатним діячам російської культури. Обіцяно розплатитись дровами.
У листі, надісланому на ім’я міського голови, пояснюється, що пам’ятники Ломоносову, Горькому, Пушкіну, Чкалову – є свідками епох і можуть розповісти підростаючим поколінням росіян про історію, пробудивши в них національну самосвідомість, любов до своєї батьківщини та повагу до культури. А місто Кременки готове обміняти їх на дрова.
Але сам голова адміністрації Сергій Гусєв, ймовірно, погано навчався у школі і в юності не був шанувальником Ломоносова, інакше б знав, що гранітні пам’ятники не можуть бути свідками якихось епох. І навіть під тортурами вони нікому нічого не розкажуть.
Інша справа – твори російських письменників, які припадають пилом сьогодні в бібліотеках, як в Україні, так і росії, – в них є свідчення часів та історичні портрети.
Пам’ятник – це данина поваги … Але не дорікатимемо главі адміністрації російського містечка в тому, що він не розуміє значення російських слів, – не всім же бути Ломоносовими. Мають бути і гусеви, і шарикови, і скелезуби, і путіни…
Незнайомий нам Гусєв, задоволений тим, що російська армія планомірно руйнує своїми ракетами енергосистему України, вочевидь, вирішив потролити керівництво Дніпра, а разом із ним, і всіх українців, дотепно пропонуючи нам дрова.
Проконсультувавшись у ФСБ, він виступив із відкритим листом, щоб зайвий раз наголосити на культурній зверхності розсіяних над темними українцями, які руйнують пам’ятники. Росія такій дотепності аплодує, – їм весело. Хоча які тут можуть бути веселощі.
Йде війна і окупаційна російська армія щодня вбиває українців, погрожуючи стерти з обличчя Землі всі держави. А росіяни дровами потішаються цією розправою.
Але над дровами сміються вже й у Дніпрі. Обговорення бартеру набуло громадського характеру. Кожному хочеться виставити росіян дрімучими ідіотами, які живуть у непролазному бруді.
З’явилася навіть офіційна відповідь, за підписом секретаря міської ради Олександра Санжари, в якій посадова особа висміює невдалих росіян і, не соромлячись, пише про те, що письменник Горький сидить на унітазі і цей унітаз має продаватися окремо, бо росіянам не вистачає унітазів. А унітази, на думку автора, здатні кращому пробудженню національної самосвідомості росіян, їхньої любові до батьківщини та культури.
І це замість того, щоб пояснити росіянам, що Україна щодня ховає дітей, старих та жінок, яких вбиває російська армія; що, на тлі цих вбивств, все російське викликає у нас тільки ненависть, тільки зневагу і бажання відгородиться від росіян; що жодної поваги і російським дровам, і діячам російської культури у нас бути не може, тому що культура та масові вбивства несумісні.
Кати та культура, як відомо, спільного нічого не мають.
Ми сміємося, замість того, щоб пояснити росіянам: народ, який уявив себе народом-переможцем, якому дозволено все, – це кат. І як би ви, росіяни, не чіпляли на себе маски Михайла Ломоносова, Максима Горького та Олександра Пушкіна, обличчя ката під цими масками приховати неможливо.
Ви кати, якщо бажаєте людям смерті. Ви кати, якщо виправдовуєте вбивства своєю безпекою.
На наше глибоке переконання, ті росіяни, які прагнуть крові, ті росіяни, які вважають себе непереможною нацією, перебувають у несвідомому стані і жодні пам’ятники Ломоносову, Горькому, Пушкіну чи Ісусу Христу – свідомість їм не повернуть.
Яка може бути самосвідомість у обдуреної та пригодованої істоти? І про що можна говорити з людьми, які ненавидять весь цивілізований світ, в особі США, Німеччини, Англії, Канади, Франції, Польщі, Японії та ще сотні країн, а люблять лише війну?
Самосвідомість народам повертають примусом до миру та гамівними сорочками.
Зрозуміло, що пам’ятники видатним діячам російської культури ні за золото, ні за дрова москві віддавати не будуть. Пам’ятники видатним діячам світової культури після війни повернуться на вулиці міст України, якщо вони представляють художню цінність. Від культури Україна не відмовиться. А ось повага до російської культури вже ніколи не повернеться.
Російська культура вже пішла на дрова.
