Любіть Україну, своє рідне місто, свою вулицю і навіть свою оселю!

0
311

На годиннику 3 години ночі, навкруги тиша, і тільки цвіркуни співають свою невідому пісню, та золоті зірки так яскраво палають на небосхилі, і повний місяць зазирає до мене у вікно. Я вирішила поговорити про життя земне, де людина почувається господарем, і те, як вона проживе життя, залежить тільки від її сил, уміння, праці, взаємин між людиною і тобою.
Скоро мені задзвонить 77 років. Багато це чи мало? І те, і інше. Життя промайнуло, наче одна мить. Я навіть не помітила, як з чудової жінки з білозубою посмішкою на фото в 50-річчя перетворилась на стареньку, без зубів старечу з клюкою в руках, з купою болячок.
Кажуть, гарні мрії надходять у ночі, і це справедливо. Та я не та людина, що стогне під купою проблем, я завжди була великим оптимістом, і це мене завжди надихало. Часто цитую слова мого улюбленого М. Островського з книги “Як гартувалась сталь”: “Жизнь даётся человеку один раз, и надо так её прожить, чтобы не было мучительно больно за бесцельно прожитые годы…”
Я закохана в наше місто, люблю його зелені вулиці, а особливо вулицю Радянську, 78, де ми прожили більш, ніж 40 років. Народилась я у 1934 році у вересні, була осінь, життя було голодне і холодне. Пам’ятаю себе на фото: мені 1,5 років, стоїть маленьке дівчисько у білому вбранні та обувка на ногах просить їсти. Я з родини робітників. Батько, Гордієнко Костя, робив дива з дерева: шкаф для білизни, велике дзеркало з тумбою…Матуся, Гордієнко Ольга — це суцільна історія: дуже активний член партії, працювала на заводі №55, була зав. столовою. І не дарма її фото зберігається в музеї нашого міста, вона у білому жакеті і очолювала ДД(друзі дітей). Навчалась у СШ№2, де були вчителі від Бога: Бондарець И., Марнушевська Л.І., Малич Л.К., Кобецький Г.Г., Белогов Н.П. і Нікітін Ф.Ф.(фізрук). Школа була серед перших і по навчанню, і в спорті. Місто було дуже зелене, по річці Вовчій бігали катери, тут колись жили Павлоградські гусари.
Я мріяла бути учителем іноземної мови. Але закінчила всього два курси іняза в м. Дніпропетровську. Працювала старшою вожатою в СШ№8, в с. Богданівка викладала англійську мову і спорт, а пізніше 26 років віддала праці на ПХЗ. Вважаю його своєю другою домівкою, і коли після 22 років перебування на пенсії звернулась до профсоюза про допомогу, мені не відмовили, навпаки, Любов Савченко і нестаріючий усміхнений Фарид Губайдуллін зустріли мене з кавою, пам’ятали моє прізвище. Це дуже добрі, людяні громадяни, такі і повинні бути профспілкові робітники — низький їм уклін за це.
Люблю свою вулицу Бабенко, зелену, замріяну, поважаю своїх сусідів, поважаю і шаную нашого голову Метелицу Івана Сергійовича. Не дарма його вибрали на це місце втретє. По життю мені таланило на хороших людей, добрих. На роботі мені часто йшли назустріч, бо знали, що виховую дочку без чоловіка, допомагала і профспілка, і директор. Дуже люблю Т. Гварцителі за голос, талант, чула її в живу.
Живу з донькою та зятєм, він майстер на всі руки, зараз будує хату. Пробачте, я може наговорила зайвого…
Любіть своє місто, свою родину — це наша сама велика цінність. “Помирать нам ранова-то, есть у нас ещё дома дела…”

З повагою, Жанна Гордієнко

НЕТ КОММЕНТАРИЕВ

ОСТАВЬТЕ ВАШ КОММЕНТАРИЙ